Принаймні сучасний Лісовий і мисливський журнал нічим не відрізняється від своїх радянських попередників. Іноді в ньому можна знайти таке, що прочитавши, очі на лоба лізуть. Ось, наприклад рядова собі стаття Алли Акімової «Ліс у степу. Перспективи лісового лісорозведення». Рядова – це на перший погляд, але якщо пригледітись…
Трошки передісторії
Людині незацікавленій цей матеріал виглядає як звичайний собі нічим непримітний звіт з чергового засідання. Однак, саме оце чергове виїзне засідання на базі Одеської, Миколаївської та Херсонської областей стало одним з визначальних у подальшій долі степових регіонів (які чомусь хочуть зробити лісовими).
Приведу декілька фактів для того, щоб всі читачі були у курсі справи. Сама можливість висадки лісу в степовій зоні розглядалась ще з ХІХ сторіччя. З того часу точились суперечки з цього питання, які не припиняються й зараз. Однак, які можуть бути диспути, якщо степу в Україні залишилось аж… 1%? Та хіба для лісівників це аргумент?
А дані звідки?
Ось, наприклад, Алла Акімова у статті пише як доведений факт, що 300 років тому площа лісу, що вкривала заплави, долини та балки в степах складала 4,4 млн га – 20% лісистості проти сучасних 5,3%. Наче хоче сказати, ось, дивіться, чого нам треба прагнути. Проте, звідки взяті такі дані? Звичайно, якщо додати усю площу затопленої водосховищами заплави Дніпра, колись зайняту лісами, то може вийти й 20%.
Як би там не було, протягом століть, в основному через безгосподарність, площа байрачних, балкових та заплавних лісів неминуче зменшувалась.
Однак, навіщо лісникам посилатись на таку сиву давнину? Адже 300 років тому й клімат був іншим та й умови теж. Може, тому що іншої змоги довести потребу в степовому лісорозведенні в них просто немає? Бо куди не глянь ліс у степу – це суцільні збитки.
Наприкад, к.с.-г.н. Попков М.Ю. зі співавторами у статті «Степное лесовыращивание в Украине: история, проблемы, перспективы» пише, що 40% культур, створених у Одеській, Миколаївській, Дніпропетровській і Запорізькій областях з 1956 по 1988 рік «пропало» в результаті всихання і пожеж вже в перші роки після створення. У цих областях кожен кубометр заготовленого лісу обходиться державі в 7-10 разів дорожче, ніж в областях Поліського регіону.
Та ще й лісівник Головашкін Валерій Анатолійович (з 1987 по 2008 рік пропрацював у УкрНДІЛГА*), додає, що наприклад, у Херсонській області лише у 2008 році під час «лісорозведення» на горільниках 2007 року загинуло 95-96% новостворених культур. А стан тієї частини, що залишилася за лісівничими стандартами є незадовільним.
Постає питання, на що йдуть гроші держави? Тільки уявіть собі, що лише в Миколаївській області, відповідно до статті, на лісорозведення було витрачено 1,1 млн грн. (з обласного бюджету) і 450 тис. грн. з фонду охорони довкілля! Ще більш кричущим фактом є те, що, як стверджує пан Головашкін, у підприємств Держкомлісгоспу майже немає актів на землю. А це вже нецільове використання коштів в обхід бюджету, заявляє лісівник.
Хто ж цінніший?
Виходить, що ліс у степу гине. При цьому щорічно витрачаються значні державні кошти. На що? На нищення степових ділянок? По-суті так, оскільки вихід деревини від заліснення степових екосистем практично нульовий. В той же час, Олексій Василюк, заступник голови Національного екологічного центру зазначає, що в степах мешкає майже чверть всієї Червоної книги України.
Вся критичність ситуації в тому, що заліснення проводиться на неугідднях. Однак, для кого неугіддя, а для кого й дім рідний. Саме на таких непридатних для аграріїв землі й збереглись нікчемні клаптики колишньої української величі та гордості, можна сказати, колиски нації. Відповідно, кожна балочка – це чарівна скриня з безцінними скарбами з червонокнижних видів. Видно не всім дано зрозуміти красу. Адже, за словами еколога висадка лісу на степових ділянках руйнує ці останні прихистки.
Однак, знай наших. Лісівники висувають контраргумент на такі закиди. При чому, для підтвердження своїх слів, керівництво галузі не цурається навіть ганебно перекрутити факти. Прикладом цього є абзац у статті Алли Акімової, де йдеться про Кінбурнську косу та залісення. У ньому говориться, що завдяки залісненню співробітниками Інституту зоології було виявлено майже на 30 червонокнижних видів більше в порівнянні з 1991 роком.
Некрасова Оксана Дмитрівна, к.б.н, співробітник інституту зоології, що брала участь у експедиції на Кінбурнську косу в 2007 році, говорить, що це вже навіть не смішно. Науковці якраз-то лісові ділянки обходили десятою дорогою. Основною метою дослідників було вивчити унікальні степові ділянки. А як же, там же зосереджене все тваринне та рослинне різноманіття. Саме цілинні ділянки треба охороняти, стверджує науковець, а не руйнувати їх висадкою лісу.
Звідки тоді ж оця міфічна цифра 30? За словами Оксани Дмитрівни все просто й насправді очевидно. По-перше, детально досліджувати Кінбурн почали лише на початку нового століття. По-друге, перше видання Червоної книги незалежної України (1994, 1996) містило значно більше видів, ніж його радянський попередник.
Отже, якщо підвести підсумки, виходить не так все райдужно, як цього б хотілось лісівникам. По-перше, відсутність достовірних даних ставить під сумнів будь-які статистичні показники Держкомлісгоспу. По-друге, степове лісорозведення – це в прямому сенсі гроші на вітер (при чому, не маленькі). В той же час, найстрашніше те, що не лише ліс не виживає, а при цьому ще й знищуються унікальні степові ділянки. Однак, в Україні немає жодної установи, яка б піклувалась про збереження саме степів.
На жаль, ми досі не навчились сприймати природу такою, як вона є, без переробляння її під себе. Проте, у випадку з українськими степами будь які подальші трансформації стануть фатальними експериментами. Фактично, за сучасних темпів заліснення, ми за декілька років залишимось без цієї унікальної екосистеми.
