Ми весь час скаржимося на нестачу грошей. Їх не вистачає на медицину, освіту, культуру, на збереження пам’яток історії тощо. Їх справді на все не вистачає. Та коли йдеться про збереження культурної спадщини, гроші інколи не рятують, а... руйнують її. Бо люди, яким доручено зберігати багатовікові надбання народу, подекуди втрачають відчуття реальності, отримавши владу та гроші. Яскравим прикладом цього на Волині стала доля ставропігійного Успенського Святогорського жіночого монастиря в селі Зимне, що біля древнього Володимира–Волинського.

Благими намірами встелена дорога до знищення? Цю чернечу обитель, за припущеннями істориків, у 992—993 роках заклав сам київський князь Володимир. Сюди він любив приїздити на зимові полювання, отож село було назване Зимним. Перші ж документальні дані про монастир зафіксовано в ХІ столітті. За свою тисячолітню історію хто тільки ним не володів! Він і горів, і руйнувався, а з приходом радянської влади взагалі припинив існування — у стінах княжої святині поселили тракторну бригаду.

Роботи з порятунку монастиря почалися аж у 70–х роках, коли вчені взялися за дослідження цього непересічного історичного об’єкта. Ще в часи горбачовської перебудови, у 1987–му, Зимненський монастир було занесено до переліку пам’яток національного значення. Пізніше його передали Російській православній церкві.

Мені довелося побувати в цій обителі якраз у перші роки його відродження. Тут саме починалася реставрація Свято–Успенського храму, збудованого в XV—XVI століттях. На монастирському подвір’ї скрізь лежали кладки, якими перебігали монашки від приміщення до приміщення посеред суцільної будівельної багнюки. Вразила екскурсія монастирськими печерами, яку влаштувала нам молоденька монашка–білоруска.

Пройшло небагато часу, і монастир став привабливим туристичним об’єктом. На подвір’ї зацвіли троянди, ошатними стали храми. Із занедбаного, напівзруйнованого острівка древності тут постав справжній райський куточок, куди їдуть прочани й туристи. Навіть київська влада вподобала його. Президенти не обминали Зимного під час своїх візитів на Волинь, а дехто й ночував у жіночому монастирі (достеменно відомо, що це був Леонід Кучма).

Після таких відвідин зі столиці надходили мільйони на подальшу реставрацію монастирських будівель. Як виявилося згодом, така опіка держави обернулася для Свято–Успенського монастиря великою бідою.

Бо всі перебудови тут робили без дозволів і погоджень. Навіть попри те, що це пам’ятка архітектури національного значення. Древні будівничі монастиря свого часу продумали все, система захисту споруд від негативного впливу підземних вод тут була досконала: водоскиди, дренажі, навіть фундаменти трапезної були побудовані у формі луків, аби не затримувати вільний вихід підземної води до річки Луги. А нащадки втрутилися й порушили цю рівновагу. Корівник, гаражі, виритий ставок, самовільне прокладання інженерних мереж, — все це будували й робили на власний розсуд.

У 1995 році Свято–Успенську церкву «доодягли» й зробили п’ятибанною, наслідуючи візантійсько–російський стиль церковної архітектури. І знову без будь–яких погоджень, без затвердження будівельної документації, незважаючи ані на геологічні умови, ані на історичні традиції. Через зайве навантаження на храм по старовинних стінах пішли великі тріщини. Не витримав і схил, на якому стоїть монастир — він теж узявся тріщинами й проваллями.

Тривало це не рік і не два. Та ніхто у владних кабінетах не забив тривоги. Вже на око стало видно, що гора сповзає у річку разом з усіма монастирськими будівлями, а тріщини у стінах храму стали небезпечними. Щоб приховати сліди руйнувань, у монастирі додумалися... обшити стіни Свято–Успенської церкви пінопластом. Лише тоді, коли про Зимненський монастир, який може сповзти разом iз горою у річку, заговорили в усіх ЗМІ, коли навіть далекі від науки люди побачили масштаби можливої трагедії, керівництво монастиря звернулося до науковців.

У 2009 році перший офіційний висновок прозвучав як вирок: облаштування на нижній ділянці схилу штучного ставу й замощення території подвір’я штучним каменем порушили природний гідрологічний режим усієї території плато. Свій внесок у справу зробили й додаткові бані на церкві.

Церкву прибирати — не підлогу в магазині мити. Проблему ніби знято, але питань залишилося багато. І всі вони без відповіді. Чи був хтось покараний за самовільну «реставрацію» монастиря, що перебуває під охороною закону? Чому простого громадянина, який самовільно збудує якусь верандочку біля хати, можна оштрафувати й навіть притягнути до суду, а унікальну пам’ятку культури за державні гроші можна безкарно добудовувати–перебудовувати, щоб потім знову за державні кошти її рятувати?! Не шукайте відповіді — не знайдете. Як і винного.

Багато хто з волинських чиновників скаржився, що на них тиснули з Києва і вони не могли нічого вдіяти. Мовляв, монастир має ставропігію, тобто напряму підкоряється митрополиту Київському і всієї України Володимиру, що тут удієш і як вплинеш? У європейських країнах, де закони не носять декларативний характер, на території старовинних храмів, що перебувають під охороною держави, не можна проводити жодних розкопок чи будівельних робіт без дозволу. І їх там не проводять.

В Україні закон про охорону культурної спадщини живе сам по собі, а пам’ятки культури — самі по собі. Через те у жорстких реаліях сучасності багато з них просто знищуються безслідно.

Та не лише гроші наступають нині на наші культурно–історичні надбання. Нищення цінних історичних об’єктів через низький рівень культури їхніх користувачів — теж велика проблема. Про неї говорять науковці, реставратори, які стикаються з подібними фактами повсюдно.

— Я завжди казав і кажу, що найбільшим ворогом пам’яток сакрального мистецтва є бабусі–фанатки,— каже Анатолій Квасюк, художник–реставратор музею Волинської ікони. — Вони нічого не розуміють у мистецтві, але мокрою шматою витирають ікони під час прибирання у храмі. Звідки їм знати, що, провівши ганчіркою по позолоті, частина левкасу опиняється на підлозі. Ще кілька таких «прибирань» — і від позолоти нічого не залишається.

Звичайно, не бабця винна. Священик мав би знати такі речі. Церкву прибирати — не підлогу в магазині мити. Друга проблема — реставратори без дипломів. Їх близько 500 сьогодні, за гроші вони замалюють що завгодно. У храмі села Білостік під Луцьком замалювали навіть Йова Кондзелевича! (чернець та іконописець XVI—XVII століття, який став основоположником волинської школи живопису. — Авт.).
Зараз у багатьох храмах стало модним робити опалення, щоб ноги взимку не мерзли. Громада гроші зібрала, батареї почепили — всі задоволені. І ніхто не запитує дозволу, навіть не проконсультується з фахівцями, як зміна температурного режиму може вплинути на ікони? І маємо те, що маємо: бабцям у ноги тепло, а ікони нищаться. У Голобах, наприклад, прихожани постелили у церкві паркет, провели опалення, а ікони почали всихатися. Здувся верхній шар, і назад його ніяк не помістиш. Віками висіли, а прийшла «цивілізація» — і все.

Якби ікона Іверської Богоматері зберігалася в музеї, ми й досі мали б змогу нею милуватися. Її вкрали з Луцького Свято–Троїцького собору ще в 90–х роках і навіть сліду нема. Цю ікону подарував Луцьку цар Олександр ІІІ. У неї був багатий кіот, кілька кілограмів срібла. Її вартість експерти оцінюють у 2, 5 мільйона доларів. Не збереглося навіть її фотографії, бо не встигли сфотографувати.

Ніна Романюк