Щоб довести неповноцінність жінки, антифеміністи почали, як донедавна, звертатися не тільки до релігії, філософії і теології, а й до таких природничих наук, як біологія, експериментальна психологія тощо. Більше того, вони вирішили визнати за другою статтю “рівноправність за неоднаковістю”. Це формулювання, що дуже швидко набуло широкої популярності, надто показове: його застосовують у законах Джима Кроу стосовно американських негрів. Ця вдавана рівноправність спричинила жорстокі утиски, крайні дискримінації. Подібне зіткнення зовсім не випадкове: якщо йдеться про расу, касту чи стать, поставлені у гірші умови, з’являються одні й ті ж самі виправдання. ,,Вічна жіночність” тотожна ,,негритянській душі” або ,,єврейському характерові”. Втім, єврейська проблема на загал надто відмінна од решти: єврей для антисеміта не стільки нижча істота, скільки ворог, за ним не визнають права на місце під сонцем і його радше воліли б знищити. Але є пряма аналогія між становищем жінок і негрів: і ті, й ті вивільняються нині від одного й того ж патерналізму, а панівна донедавна каста намагається втримати їх на ,,своєму місці”, тобто на тому місці, яке вона визначила для них. В обох випадках ця каста не зовсім щиро вихваляє чесноти ,,гарного негра”, інакше кажучи — негра з дитячою душею, веселого, легковажного, й чесноти ,,справжньої жінки”, тобто пустотливої, легкодумної, безпорадної, упокореної чоловіком. В обох випадках правляча каста посилається на аргумент справедливості такого залежного становища, яке сама ж і вигадала. Згадаймо дотепний жарт Бернарда Шоу: ,,Білий американець зухвало примусив негра стати чистильником черевиків, а потім з цього факту висновує, що той здатен тільки чистити черевики”. Отаке зачароване коло подибується в будь-яких аналогічних ситуаціях: коли окрема людина або якийсь гурт людей змушені перебувати в нижчому, залежному становищі, констатується, що ця людина або гурт людей справді нижчі, залежні істоти. Для всіх, хто хибує на комплекс неповноцінності, є чудодійний засіб: ті, хто не певен у своїх чоловічих чеснотах, демонструють найбільше презирство, нахабність і агресивність щодо жінок. Ті ж, хто впевнено почувається з-поміж собі подібних, значно більше схильні визнати в жінці рівну, близьку людину. Та навіть і вони з багатьох причин хапаються за міф про жінку як щось Інше. Їх важко ганити за те, що вони не квапляться відмовитися од тих благодіянь, які черпають з цього міфу: чоловіки знають, що втратять, якщо відмовляться од звичного для них образу жінки, і не знають, на що сподіватися від жінки завтрашнього дня. Треба виявити неабияку самовідданість, аби добровільно відмовитися од привілейованого становища єдиного й повноправного Суб'єкта щодо жінки-об'єкта. До речі, більшість сучасних чоловіків явно не претендують на свої виключні права. Вони не вважають жінок нижчими за себе: нині вони сповідують демократичні ідеали, що оволоділи масами, і ладні визнати загальну рівноправність як норму. У родині жінка-мати відіграє в житті хлопчика, а потім підлітка таку ж значну роль, як і дорослі чоловіки. Згодом, пізнавши потяг і кохання, юнак наштовхується на опір і незалежність уподобаної ним, жаданої і коханої жінки. Взявши шлюб, чоловік шануватиме в жінці дружину й матір. І саме вона нарешті поділяє з ним першість у родинному житті, утверджується як вільна особистість. Отож чоловік дедалі більше пересвідчується, що між обома статями в суспільстві вже немає соціальної ієрархії і хоча жінки належать до другої статі, за всіх їхніх відмінностей од чоловіків загалом рівноправні з ними. Водночас чоловік, безумовно, помічає її певну неповноцінність, зокрема, в професійній придатності, але відносить це на рахунок природних чинників. Поки між чоловіком і жінкою панує злагода, поки чоловік ставиться до жінки доброзичливо, він обстоює, обгрунтовує принцип абстрактної рівноправності і не зважає на реально існуючу нерівноправність, він просто замовчує її. Проте тільки-но вибухне між ними конфлікт, ситуація різко змінюється: чоловік раз за разом наголошуватиме на цій реальній нерівноправності і тимчасом ладен забути про абстрактну рівноправність. Отак більшість чоловіків цілком щиро запевняють, що жінки й чоловіки рівноправні й, отже, жінкам нема чого лементувати, і водночас вважають, що вони ніколи не зрівняються з чоловіками і що всі їхні вимоги —марні. Це походить від того, що чоловікам важко усвідомити сутність жіночої дискримінації, яка на перший погляд, може, й здається неістотною, але яка настільки вкорінюється у свідомість жінки, коригує її поведінку, що їй врешті-решт починає здаватися, ніби все це й справді закладено в жіночій природі. Навіть ті чоловіки, котрі відчувають найщирішу симпатію до жінок, зроду не збагнуть їхнього справжнього становища. Тим паче далекі від розуміння цієї проблеми ті, хто дотримує своїх привілеїв, масштабності яких вони не уявляють. Вельми знаменна стаття на цю тему Мішеля Каружа в журналі ,,Cahiers du sud” (№ 292)2. Він з обуренням писав: ,,Хоча багато чоловіків ладні забути міф про Жінку, вони все одно хочуть, щоб існувала когорта кухарок, матерів, дівчат для розваг, синіх панчіх, котрі виконували б розважальну або практично корисну функції”. Інакше кажучи, жінка, як на його думку, не може існувати сама по собі: автор розглядає життєве покликання жінки тільки серед чоловіків. І це покликання — слугувати їм. Що ж, у такому разі суто ,,поетична функція” переважає над будь-якими іншими. Отож питається: чому до жінки треба ставитися, мов до певного додатку до чоловіка?

                                                      "Fingert&Law Corporation"