 Українська
сакральна дерев’яна спадщина потерпає від багатьох чинників, у першу
чергу людського. І хоча здебільшого міліція не могла вказати на причини
пожеж у храмах, проте випадків пожеж через природні лиха — одиниці.
Фахівці стверджують, що головна причина – байдужість пастви і священиків
до сакральної спадщини, а звідси і легковажне ставлення чи навіть
злочинні дії. Отож людям треба роз’яснювати, як охороняти дерев’яні
храми, які нові технічні засоби допоможуть у цій справі. Про досвід
такої праці розповідає Василь СЛОБОДЯН, канд. істор. наук, провідний
науковий спеціаліст інституту «Укрзахідпроектреставрація».
— Деколи є. Наприклад, ми були з Оксаною Бойко в селі Фусові на
Сокальщині. Люди якраз вже до половини покрили церкву пластмасою. А як
ми почали говорити, що не можна, — припинили. Я не знаю, чи вони вже
відновили дерев’яну покрівлю, бо це гроші, а село невелике.
Проблема в тому, що люди не мають коштів. І роблять вони все
практично за власні гроші, бо держава часто не виділяє нічого. То вони й
роблять так, як вміють і як їм підказує, на жаль, не завжди добре
виховання, культура. Радянська система не виховувала в людях почуття
прекрасного і розуміння того, що треба зберігати здобутки предків. Це.
Навпаки, відкидалося, в тому числі й як релігійна пропаганда, а з нею
тоді боролися. Ті, хто керують церковними двадцятками або десятками, це
переважно люди старші, рідко молоді, тобто виховані в радянський час. І
їм все одно. Побачили пластмасу, а воно так «гарно» виглядає, і давай
оббивати пластмасою церкву. Чи тепер пішла пошесть на булат. Їздять
спеціальні емісари, зокрема, з Дніпропетровська, і пропонують,
переконують.
Ще один важкий момент – це священики. Важливо, щоб вони самі були
переконані, а вони, на жаль, дуже часто не мають доброго досвіду дбання
про дерев’яну споруду, не мають доброї мистецької підготовки.
— А робота з єпископатом, керівництвом єпархії допомагає?
— Воно ніби дає щось, а нібито й ні. Серед священиків є різні люди.
Пам’ятаю, як в одному районі ми прийшли до греко-католицької церкви з
листом від єпископа, щоби нам відчинили храм, а нас просто вигнали і не
пустили до нього.
— Це була реакція з боку священика?
— Так. Не буду казати, яке це село, але це була така агресія, що мені
просто неприємно зробилося, бо я від священика лайливого слова не
чекав.
— А чому була така агресія? Можливо, це було через те, що в селі занедбана церква чи є якісь інші підозри?
— Я не знаю, я не потрапив до храму.
— Подекуди говорять, що храм спалюють для того, щоб прикрити злочин. Чи були зафіксовані такі випадки?
— Ми не можемо сказати чітко, але підозри були. Міліція не фіксує це.
Якщо церква згоріла в Дрогобицькому районі, а наступного дня священик
приїжджає з проектом на новий храм – це був спеціальний підпал чи
випадковий?
— Або коли після пожежі не знаходять багато речей чи їх залишок, які мали бути в храмі.
— Це ще інше. Це вже обкрадання. У випадку в Дрогобичі церкву просто
підпалили, бо треба нову. Є різні, але це підозри. Ми не слідча комісія,
щоб вести ці справи. Був один випадок на Пустомитівщині ще в середині
90-х років. Приїхав священик з проханням про дозвіл розібрати церкву.
Йому дозволу не дали. Через два тижні церква згоріла, а ще через тиждень
він приїхав з проектом на нову. Ну і що в цьому випадку маємо думати?
— Звичайно, вплинути на такого священика дуже важко, методом
переконання зокрема. А чи може подіяти інший спосіб, заохочення?
Зокрема, в останні роки багато робить для популяризації історичної
сакральної спадщини влада Старосамбірського району на Львівщині. Чи є в
інших регіонах області такі приклади, коли місцева влада хоче щось
зберегти, щось популяризувати?
— Скажімо, в Сокальському районі є місто-заповідник Белз, влада якого
робить спроби скласти облік усіх дерев’яних церков на Сокальщині. Та ж
сама Жовква, яка дбає про дві міські церкви і заповідник. І є випадки в
окремих населених пунктах, де люди дбають. Дуже гарний приклад — село
Черепин Пустомитівського району. Там ініціатива відновити церкву, яка
була покрита бляхою, пішла знизу, від громади. Спочатку думали, що храм
не дуже потребує ремонту, але коли зняли бляху з покрівлі, то виявилося,
що дерево під нею сильно зігнулося. Як відомо, бляха, як і пластмаса,
дуже псують дерево.
— Чи є якась підтримка від влади у таких випадках?
— Знаєте, в Біблії сказано: «Стукайте – і вам відчинять». Чим більше
стукаєш, тим більше шансів, що щось отримаєш. У цьому випадку був такий
чоловік, що стукав —і йому відчинили:держава допомогла. Трохи громада
дала коштів, трохи влада. Але не завжди таке відбувається. І не завжди є
такі наполегливі люди. — Чи є також приклади, коли така відновлена церква поступово
стає туристичною прикрасою, і люди розуміють, що це може приносити
кошти?
— Тут мені дуже важко сказати. Я думаю, що в принципі таке мало би
бути. Маємо ще іншу проблему — для нормального туристичного розвитку
Україна ще не готова. Мали би бути, по-перше, кращі дороги. Іноді ми
ледь знаходимо село, а вже рідко коли є вказівник, де шукати церкву. У
Польщі такі вказівники ведуть до кожної дерев’яної церкви, причому є і
на дорозі в напрямі до під’їзду, і біля самого храму. По-друге, церква
має бути не тільки образом зовнішнім. Людина, яка приїжджає, хоче побути
в ній, побачити її зсередини. А інколи знайти ключі від храму просто
неможливо. Таким моментів є досить. Гадаю, можна було б знайти приклади, де
відновлена церква справді cтає туристичним об’єктом. Але я сам наразі
таких прикладів не знаю. Розмовляв Тарас Антошевський
<a href="http://risu.org.ua">Джерело публікації: risu.org.ua</a>
|
