"Кожної доби в 00.00 настає мить, коли час не існує. Вона триває секунду і впродовж цього блискавичного моменту встигає з’явитися і відчинитися брама, за якою постає вхід до світу іншого виміру”.
Цей містичний переказ - з дайджесту історій про Андріївський узвіз, оскільки таємнича брама з’являється саме десь тут.
Подібних сказань існує без ліку і цьому нема чого дивуватися - адже за тисячоліття на узвозі відбулася сила-силенна дивовижних і загадкових подій, які й витворили Андріївському славу найбільш таємничої вулиці міста.
Власне, історики стверджують, що скільки років Києву, стільки і узвозу, бо споконвіку тут пролягала головна магістраль, котра з’єднувала Нижнє та Верхнє місто.
Одна з найдавніших згадок про Боричів узвіз (це давня назва Андріївського) прописана у давньоруському літописі "Повість минулих літ” печерського монаха Нестора. Датована вона 988-м роком і подається в переказі про хрещення Русі Володимиром Великим, коли "князь повелів звергнути всіх ідолів язичницьких, і одних кумирів порубали, інших попалили, Перуна ж прив’язали коневі до хвоста і волочили з гори Боричевим узвозом”.
Ще один літописний спомин про узвіз - у знаменитому "Слові о полку Ігоревім”. Анонімний автор древньої хроніки, оповідаючи про повернення князя з половецького полону до Києва, повістує, що "Землі раді, городи веселі…” бо "…Ігор їде по Боричевім узвозі до святої Богородиці Пирогощої”.
Власне, значення слова "узвіз” - це крутий шлях вгору. Цією дорогою споконвіків доставляли з ремісничого Подолу до Верхнього (княжого) міста гори різноманітного краму. Узвіз був дуже стрімкий і задля безпеки руху підвод - як стверджують археологи - його поверхню покривали плетеною лозою.
Ще кажуть, що прислів’я "що з воза впало - те пропало”, також звідціля. Бо в середньовіччя проїхати узвозом можна було лише сплативши мито, яке брали "з возу”.
Купці задля економії пакували кожну підводу по-максимуму. А з по ґульку набитої фіри на крутому підйомі обов’язково щось падало і тоді негайно - за чинним законом - конфісковувалося на користь держави.
Обживати узвіз почали у 18 столітті після зведення Андріївської церкви. Сьогодні квадратний метр землі на узвозі - найдорожчий у Києві, а тоді ця місцевість вважалася околицею. Бажаючих проживати в глухомані було небагато і більшість будинків слугували як магазини і майстерні для потреб Андріївської церкви.
Лише на межі 19-20 століть кияни розкусили принади узвозу і тоді тут почався реальний будівельний бум. За короткий період найдавнішу міську магістраль обставили типовими для тогочасного Києва дво- і триповерховими кам’яницями та кількома оригінальними спорудами, з яких найбільш знакова - неоготичний Замок Ричарда Левине Серце.
Головне, що всю забудову напрочуд мальовничо вписали у химерну лінію узвозу, яка проходить між трьома горами - Уздихальницею, Старокиївською та Замковою. Ще й до всього майже з кожного підворіття зробили прохід до майданчиків, звідки відкриваються приголомшливої краси краєвиди на Поділ і Дніпро.
Власне, відтоді це місце стало улюбленим для киян і особливо митців, один з яких надзвичайно влучно назвав узвіз "найбільш київською з усіх київських вулиць”.
І запанували надовго на Андріївському мир і благодать. І навіть у 30-тих та 40-вих роках, коли радянські мінери успішно перетворювали кращі райони стародавнього міста на купи каміння, узвіз залишався цілим та неушкодженим.
І в такому вигляді він дожив до щасливого 1987-го року, коли рішенням Ради Міністрів його канонізували. Себто оголосили частиною новоствореного державного заповідника "Стародавній Київ”, і цим забезпечили право кожного громадянина на споглядання мистецько-історичних принад узвозу.
Але щодо всього іншого узаконили "зась”. Бо заповідник - це комплексне історичне середовище, на території якого все стає недоторканним - від елементів фасаду на будинках до бруківки. Точніше, торкати можна - але лише руками реставраторів.
"І раді були всі люди доброю згодою цією, і тільки диявол засмучений був, і проник він у серце деяких мужів”, - так писав Нестор Літописець у своїй "Повісті” про події давно минулих літ, але, як відомо, все повторюється.
Тож у перевірений спосіб диявол вирішив діяти і тепер та й проник у серце головного охоронця київських пам’яток, начальника управління охорони культурної спадщини при КМДА Руслана Кухаренка.
Та й сталася біда - на території заповідника Кухаренко заповзявся благословляти реалізацію всіляких богомерзьких проектів. Першим пішло під укіс сусіднє з узвозом урочище Гончарі-Кожум’яки - те саме, де за прадавнім переказом славний Кирило Кожум’яка поборов страшного змія.
Відомо, що тут з давніх-давен жили київські ремісники. І на початку 90-тих, коли археологи розкопали в урочищі древні гончарні печі, культурна громадськість виступила з ініціативою музеєфікації унікальних знахідок та створення на історичній території парку-музею "Київська Русь”.
Але Руслан Кухаренко (явно під тиском чортяцьких намовлянь) вирішив облагородити древнє урочище в інший спосіб - він санкціонував проект побудови у заповідній місцині "справжнього діаманту у дорогоцінній оправі давньокиївських гір” (ця метафора з сайту Київради).
Архітектором "діаманту” став заступник голови Держслужби з охорони культурної спадщини (!!!) Яків Дегтяр. І невдовзі на 17 гектарах унікальної історичної місцини постали 100 000 квадратних метрів житлового кварталу Воздвиженка (у стилі апартаментів для ляльки Барбі та її компанії).
Постали і стоять вже п’ятий рік поспіль пусткою, бо із загадкових причин в "елітні квартири” селитися ніхто не наважується. І стовбичать вони в самому серці міста страхітливою зоною відчуження, породжуючи собою безліч неблаголіпних чуток.
Як не дивно, але Кухаренку така наруга над урочищем минула зовсім безкарно. Заслужений архітектор країни осмислив це не інакше, як благий знак, і негайно порішив іти штурмом на Андріївський. Прикриваючи атаку сказаннями на тему "розслабтеся - все під контролем пам’яткоохоронців”, Руслан Кухаренко всучив узвозу дивакувату споруду під назвою Театр на Подолі.
Новоявлений монстр неозначеного стилю більш ніж вдвічі перевищив поверховість сусідньої забудови, перекрив собою вигляд на Замкову гору, вкрай споганив архітектурну лінію вулиці.
І - що найгірше - красномовно проголосив, що на заповідному Андріївському узвозі можна робити, як казав Голохвастов, "всьо, кому што вгодно”. Адже першим плюнув на всі заборони і обмеження, не хто-попало, а сам Руслан Кухаренко - "головнокомандувач” київських пам’яткоохоронців і уповноважений державою хранитель заповідника.
Такий розвиток подій спричинив у депутатів Київради (Господи прости) чисте тобі божевілля - вони покроїли узвіз на мислимі і немислимі кавалки і пустили його з молотка.
Під роздачу пішла навіть гора Уздихальниця з улюбленим всіма оглядовим майданчиком. Вже кажуть, що скороспечений господар літописної гори вирішив запакувати її готельним комплексом з паркінгом.
Власне, всі інші новоявлені хазяї пропонують найдревнішій київській вулиці аналогічні проекти - "будівництво, експлуатація та обслуговування готельного комплексу (чи ресторану) з паркінгом для автотранспорту”.
Негайно приступити до реалізації задумів наразі заважають старовинні будинки, які дісталися власникам "в нагрузку” до придбаних ділянок.
Але влада спільно з управлінням охорони пам’яток вже придумала, як можна безпечно здихатися цього "історичного барахла” - вона заявила про необхідність реконструкції узвозу. І навіть виділяє під таку справу понад 200 мільйонів гривень.
У зв’язку з цим з десяток архітектурних пам’яток на Андріївському вже запакували сітками і готують до реконструкції. Це означає, що їх або повністю знесуть або залишать тільки фасад, за яким уліплять черговий розважальний комплекс.
Реконструкція також передбачає ущільнення узвозу через забудову (ресторанами і готелями) усіх вільних ділянок та надбудову старовинних садиб додатковими ярусами.
Тож незадовго Андріївський переживе справжню реінкарнацію. У результаті якої на місці літописного узвозу постане висотний коридор об’єктів "красівой архітєктури з намьоком под старіну” (цитата з засідання Київради).
І таким чином "найбільш київської з усіх київських вулиць” в Києві не стане. Бо в балагані між фешенебельними новобудовами літописні історії, княжі сліди, таємнича брама і все-все, чим нині надихає та заворожує Андріївський, - перетвориться на брехню.
А відтак у черновецьких та іже з ними кухаренків та дегтярів з’являться добрі перспективи. Адже отримавши замість справжнього узвозу красіву брехню, ми неодмінно станемо ще тупішими і байдужішими, а значить ще згуртованішими рядами ломонемося підтримати всіх їх на чергових виборах.
Щоби спільними зусиллями нарешті зробити з Києва те, що вони називають "справжньою європейською столицею”.

 

Ірина Костенко, "Українська правда. Київ”