Вони більш-менш стихійно або діючи під контролем соц-дем партій або профспілок протестують, вимагаючи часом (не завжди, не обов’язкового), щоб держава, тобто вищі начальники, які контролюють і левову долю економіки, забезпечили їм закони з охорони праці. Можливо, такі вимоги в перший момент служать для їх пробудження від пасивності. Але сама ця ціль безумовно робить їх більш залежними від держави. І тут особливо актуальне питання про організовані та ідейні сили, які висувають такі вимоги. Звичайно, саме цю ціль ставлять соціал-демократи і більшість профспілок, частина лівих лібералів, більшість соціалістів-державників і деякі кола чиновників, які з ними змикаються. Так, вони інтегрують, тобто ,,включають” робітника в систему держави і капіталізму – і в цьому вони мали успіх за останні півтора століття (хоча сьогодні це дає збої). Чи всі прихильники соціально-класового руху суспільних низів згідні з таким підходом? Ні. Існують течії, котрі боролись проти ,,політики включення” робітника в механізми державної політики. Такі сили виступали за автономію робітників – революційний синдикалізм (історичний) і рухи робітничих рад. Зазвичай вони не ставили такі цілі, як введення державних законів про охорону праці. Вони самі брали на себе піклування про охорону праці і її організацію. Революційний синдикалізм і деякі організації Рад (виборних робітничих комітетів) підтримували страйки з економічними вимогами (підняття заробітної плати, покращення умов праці), але заперечували будь-яке посередництво держави в конфлікті робітника і бізнесмена, будь-які інститути соціального партнерства або комісії за участю держави, будь-які юридично засвідчені колдоговори з босом. Саме це і було основою революційності історичного синдикалізму або руху фабричних рад. Вони не тільки не просили державу прийняти нові закони, але навпаки, заперечували будь-який її втручання в трудовий конфлікт. Вони свідомо виводили робітничий рух за рамки існуючого порядку, добиваючись таким чином автономії. Це і є ядро робітничої автономії, мета якої полягала в тому, щоб добитися росту незалежної поведінки і колективної організованості робітників повз правила, які диктувалися зверху. Будь-яке посилення державного контролю означає розширення влади апарату чиновників, які живуть за податки виробників. Іноді (хоча останнім часом відбувається все рідше і рідше) держапарат може прийняти закони в підтримку праці. Це буде також означати, що чиновники стануть більше втручатися в трудовий процес, сильніше контролювати його, диктуючи волю не тільки бізнесменам, але і більшості робітників. Більш того, держчиновники скористаються цим для розширення свого апарату, а значить збільшать його фінансування з кишень (тобто податків) трудового населення. І горе тим, хто не послухається. Наприклад, в сучасній Венесуелі держава контролює найбільші заводи, організацію праці, ціни на товари і багато іншого та спочатку частина робітників раділа таким заходам. Однак сьогодні, в умовах кризи, коли робітники починають протестувати із-за бідності і голоду, їх б’є поліція венесуельського режиму Мадуро. Теж саме може відбуватися з будь-яким посиленням контролю держави над робітниками. Виступаючи за це, неважливо чи за контроль держави над словом або за контроль держави над працею, ви посилюєте владу апарату чиновників та олігархічної еліти, даючи їм в руки все новіші додаткові засоби контролю. Це протилежні автономії напрямки активності. Наприклад, вам потрібно витягнути товариша з установи виконання покарань, і для цього використовується система судів і адвокатів. Так, можна сказати товаришу ,,забий, ти повинен просто заявити про відмову підкорятися цьому суду і поїхати на 20 років на зону, ми тобі допомагати не будемо”. Але ви впевнені, що це правильна дія?” – Коли людина стала полоненою і сили держави такі, що вона може утримувати її скільки захоче, а його друзі на волі можуть допомогти йому лише збираючи гроші на адвокатів (у будь-якому випадку це найважливіша частина), то доведеться збирати гроші на адвокатів. Однак потрібно ясно усвідомлювати, що це – правозахисна діяльність, яка не має ніякого відношення до боротьби за автономію робітників. І потім, роблячи це, Ви все ж не виступаєте за посилення контролю держави, це дещо різні речі. І якщо діяльність активістів полягає виключно із такого роду збору засобів на адвокатів або, тим більше, участь в рухах, які вимагають посилення ролі держави, не висуваючи всередині руху інших вимог, то очевидно ці активісти є правозахисниками, соціал-демократами і взагалі ким-завгодно, але не тими, хто бореться за автономію робітників від капіталу і його засобів. Немає питань, але тоді потрібно це чесно визнати. Рівненський клуб "Правовий всеобуч"